Після того, як Україна встала на стежку побудови самостійної європейської держави, перед нею чи не найнагальнішою потребою постав перехід від планово-економічної до системи ринкової економіки, на основі приватної власності, а не безвласницької колективної, коли людина не знає, задля чого вона працює, адже за будь-якого результату отримує однакові дивіденди.

Земля як не лише територіальний базис усієї економіки, але й як основний засіб виробництва, обов’язково мала стати в центрі економічних реформ. Тому земельна реформа стратегічно визначалася як першооснова правових і економічних перетворень у державі.

Земельна реформа поклала початок перерозподілу земель в країні. Землі, що раніше перебували виключно в державній власності, передаються  в приватну та колективну власність, а також в користування юридичних та фізичних осіб. Дані дії здійснюються як у формі приватизації земель, так і іншими засобами і націлені на створення умов для раціонального використання і охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, що в загальному призведе до підвищення ефективності використання земельного фонду країни.

Позитивними віхами в проведенні земельної реформи в правовому аспекті являється прийняття Земельного кодексу (в новій редакції від 25.10.2001  № 2768-III), закону «Про форми власності на землю» (від 30.01.1992  № 2073-XII), законів «Про оренду землі» (від 06.10.1998  № 161-XIV) та «Про охорону земель» (вiд 19.06.2003  № 962-IV), інших нормативно-правових актів, що регламентують земельні правовідносини вже відповідно до сучасних економічних умов.

Але чи можемо ми наразі говорити про радикальне і ефективне оновлення сільського господарства, пожвавлення інвестиційних процесів в інших галузях виробництва і, урешті решт, про підвищення рівня добробуту населення? Однозначно негативна відповідь на це питання зумовлює необхідність комплексного підходу до розв’язання проблеми реформування земельних відносин на ринкових засадах, у тісному поєднанні з економічними реформами в державі в цілому.

Правове регулювання державного земельного кадастру стратегічно займало чільне місце в проведенні земельної реформи, але й до сьогодні питання чіткої його регламентації не вирішено. У той час, коли політики займаються відстоюванням власних кланових інтересів і законотворчий апарат простоює, наукова і суспільна дискусія стосовно функціонування державного земельного кадастру залишається такою ж гострою, адже недосконале його регулювання затримує впровадження в Україні ринку землі.