Україна — агропромислова держава, а це зумовлює суспільну необхідність відповідного державно-правового регулювання сільського господарства, обсягового аграрного законодавства та сучасної системи органів державного управління цією першорядною галуззю народного господарства. Саме вона виробляє продукти харчування, сільськогосподарську сировину для легкої промисловості. Оскільки основним засобом виробництва та матеріальним і просторовим базисом для сільського господарства є земля сільськогосподарського призначення, то саме регулювання відносин щодо земель сільськогосподарського призначення та створення найбільш ефективного правового механізму регулювання через створення спеціальних компетентних органів та чіткого розподілу повноважень між ними являється першочерговою метою внутрішньої політики держави в сільському господарстві.

Субєктами державного управління сільського господарства є ті органи державного управління, що здійснюють державно-правове регулювання сільським господарством, забезпечують належне виконання положень аграрного законодавства, здійснення повсякденного управління підлеглими по вертикалі управлінськими структурами, виробничо-господарськими, виробничо-обслуговуючими сільське господарство службами (наприклад, ветеринарна служба), а також органи сільськогосподарських інспекцій і контролю за діяльністю сільськогосподарських підприємств і обєднань. Обєктами державно-правового регулювання сільського господарства є матеріальні засоби і форми ведення сільськогосподарського виробництва.

Першорядним обєктом державно-правового регулювання у сільському господарстві є землі сільськогосподарського призначення, що становлять основу сільськогосподарського виробництва і матеріальну базу для розміщення виробничих та обслуговуючих підприємств, науково-дослідних і навчальних установ. Державне управління землями сільськогосподарського призначення здійснює Державний комітет України  у справах земельних ресурсів.

Але відсутність чіткого розподілу повноважень між Міністерством аграрної політики, Державним комітетом у справах земельних ресурсів та іншими органами, що регулюють відносини щодо землі, непрозорість схем їх діяльності та відсутність дійсно систематизованого управління на місцях являється чи не основною проблемою українського сільського господарства (разом з прогалинами в законодавстві, що й досі не дозволяють сформувати в Україні ринок землі). Тому наявність ефективного правового механізму як елемента правового режиму земель являється настільки важливим і саме він має бути пріоритетним завданням української внутрішньої політики.